ПИРЯТИНЩИНА
Там, де круто в'ється тихоплинний Удай, обійнявшись зі своїм братом Переводом, на правому підвищеному березі ріки (басейн Дніпра) у зелених шатах дерев молодо красується древній Пирятин, розташований за 197 км на північний захід від Полтави і за 155 км від Києва. Місто районного значення, центр Пирятинського району, залізнична станція, вузол шосейних доріг, що променями розходяться в бік Києва, Харкова, Черкас, Чернігова й Сум.
За першим Всеукраїнським переписом 2001 р. тут мешкало 16560 пирятинців, з них 7653 чоловіки і 8907 жінок.
Дружно живуть представники 28 національностей: 15439 (93,2 %) українців, 969 (5,9 %) росіян, 52 білоруси, 19 вірменів, 18 молдаван, 11 євреїв, 8 поляків. Майже 150 мешканців інших національностей вважають рідною українську мову, в тому числі 112 росіян, 11 білорусів, 9 євреїв, 5 молдаван, 6 поляків та інші.
У місті - 3296 (19,9 %) дітей віком до 18 років; 18-30 років - 2537 осіб (15,3 %); 30-40 років - 2247 (13,6%); 40-50 років
- 2710 (16,4 %); 50-60 років - 2053 (12,4 %); старші 60 років
- 3717 (22,4 %) пирятинців.
Міських жителів працездатного віку - 9492 (57,3 %). На підприємствах, в організаціях і установах працює 4994 (52,6 %). Працюють у окремих громадян - 194, на власних підприємствах - 87, зайняті роботою на індивідуальній основі - 211, живуть на пенсію (колишні військовослужбовці, інваліди та інші громадяни) - 631, одержують допомогу по безробіттю -
633, перебувають на утриманні інших громадян - 1782 особи. Біографія надудайського міста сягає сивої давнини.
Вперше Пирятин згадується 1154 р. як місто-фортеця [Український енциклопедичний словник-К.,1967. - т.2 - с.792-793]. У Лаврентіївському літописі про «град Пирятин» є запис під 1155 р. Безперечно, даровані Богом благодатні землі Приудайя заселялися нашими далекими пращурами набагато раніше (див. розділ «Археологічні знахідки»).
Отож, літописний Пирятин має чи не тисячолітню історію. Поудайя і верхнє Посулля були житницею Переяславського князівства. Під загрозою частих буйних наскоків кочівників нашим далеким предкам доводилося разом із сохою в полі завжди тримати напоготові мечі й будувати укріплення. Декотрі досліджувачі усної народної творчості припускають, що один із трьох билинних богатирів землі Руської Альоша Попович родом із Пирятина. Мужній витязь бився з печенігами і половцями, будучи «силою не сильний, так напуском сміливий». Цікаві версії щодо походження назви міста. За народною легендою, тутешні хоробрі жителі кидали (пиряли через тин, укріплення) войовничих нападників. У краєзнавчій літературі зустрічається й таке тлумачення найменування міста. В ті далекі часи його мешканці в обмін на пшеницю купували зброю. Старослов'янською мовою пшениця називається «пиро» (звідси - пироги), а «іня-ти» означає - брати, скорочена форма якого - «яти». Словосполучення «пиро» і «яти», тобто - брати пшеницю, з деякими незначними змінами, можливо, й визначило назву поселення.
Вірогіднішими є версії українського історика-краєзнавця Л. В. Падалки і відомого вченого філолога О. І. Соболевського: перший вважає, що назва міста Пирятин родового походження, другий стверджує, що вона походить від «Пирят» - скороченого імені київського боярина XI - XII ст. Пирогоста.
Пирятин - одне з давньоруських укріплень Посульської оборонної лінії на сході Київської держави, що прикривало від набігів кочових племен поселення на річках Удай, Сліпорід та Оржиця. Мудрі фортифікатори русичі вдало вибрали місце для укріплення, використавши географічне і природне положення місцевості: з трьох сторін його омивали води Удаю і Переводу з непрохідними болотами, а з четвертого, від степу, викопаний глибокий рів із водою, обнесений земляним валом з масивним
частоколом. На випадок захоплення оборонного пункту ворогом його захисники могли надійно сховатися на човнах серед боліт і нетрів.
У біографії багатовікового надудайського міста, як і в людській долі, зустрічалися злети і падіння, радості й печалі. На початку XIII ст. на Русь часто вторгалися хижі монголо-татарські орди. Не обминали вони і Пирятина. Його, як і багато інших поселень, було зруйновано, спалено, більшість жителів знищено.
Йшли роки, десятиліття. На стику річок Удай і Перевод знову оселялися люди, відбудовували майже знищені ворожими набігами приудайські поселення. І вже 1261 р. Пирятин в літописах згадується як великий населений пункт, що входив до складу об'єднаної Сарайської і Переяславської єпархій. А через сто років, десь 1362 р., відроджене містечко загарбали литовські феодали і приєднали до Литовської держави. 1578 р. місто належало шляхтичу М. Грибуновичу-Байбузі. Після Люблінської унії 1569 р. Пирятин остаточно підпав під владу шляхетської Польщі. 1592 р. запроваджене Магдебурзьке право, за яким місто, хоч і не повністю, звільнялося від центрального адміністрування і влади земельних магнатів, мало право на створення органів самоуправління, деякі пільги на розвиток торгівлі й ремесел. Польський король Сигізмунд III видав привілей Олександру Корибутичу Вишневецькому - нащадку литовського князя Ольгерда. Вишневецький побудував на місці старого Пирятина фортецю (Замок) із заслонами - валами, ровами, воротами, гарматами й гаківницями. Деякий час місто називалося Новий Пирятин. Потім О. Вишневецький на честь свого батька перейменував його в Михайлове. Та нова назва не прижилася. Пирятинці її не сприйняли, і невдовзі вона загубилася в історії.
Після смерті Олександра Вишневецького Посуллям заволодів його брат Михайло (батько ненависного окатоличеного українського магната Ієремії Вишневецького). Окремі історики саме Михайлу приписують будівництво міста на руїнах і другу його назву. На початку XVII ст. Пирятин позначений на карті французького військового інженера Г. Л. де Боплана як населений пункт, а в «Книге Большому Чертежу» (1627 р.) згадується як місто, в якому 1749 господарств. Довкола знаходилися володіння князів Вишневецьких. Пирятинці не мирилися з утисками, боролися за соціальне й національне визволення. Козаками поповнювалася Запорозька Січ і за рахунок пирятинців.
Навесні 1648 р. козацьке військо Богдана Хмельницького за активної участі приудайців визволило місто від польсько шляхетського поневолення. Пирятинські козаки брали участь у Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни.
Захоплюючу, яскраву картину життя-буття надудайського міста часів славної козаччини художньо відтворив в історичному романі «Чайковський» наш земляк письменник Євген Гребінка: «... чи знаєте ви, що кілька сот років тому Пирятин був гарне, сильне, багате, сотенне місто на нашій Гетьманщині? Широко й далеко розкинувся він по схилу гори над Удаєм; раз у раз мінилися хрести церков поміж його темними, зеленими садами; гомінкими були його базари; на них голосно гриміло вільне слово, бряжчали шаблі й барвіли козацькі шапки та жупани; польські купці привозили туди тонке сукно й оксамит; ніжинський грек вихваляв свій східний крам; то блискав проти сонця вістрям кинджала, то повертав довгу, куту сріблом, гвинтівку; тим часом осторонь виспівувала скрипка, дзвеніли цимбали, і зайшлий запорожець витанцьовував навприсяди шалений танець, здіймаючи навколо хмару куряви; інколи, мов те полум'я, вирізувалася з куряви його червона куцина, інколи визирало диявольськи страшне обличчя із закрученими догори вусами, з чорним чубом, що віяв на голеній голові, і знову все зникало у вихорі танцю... Люди плескали; лункий регіт далеко розлягався по базару... Було весело !..».
1658 р. сотенне містечко Пирятин із розформованого Кропивнянського полку віднесене до складу Лубенського полку. У зв'язку з руїною на Вкраїні, викликаною боротьбою козацької старшини за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького, надудайське місто занепадало.
За переписними книгами 1666 р., у Пирятині налічувалося десь 3400 жителів, котрі займалися переважно ремеслами і торгівлею.
Російський природознавець, академік Петербурзької Академії наук Гільденштедт, подорожуючи по Полтавщині 1774 р., занотував у щоденнику враження від відвідин Пирятина: «На Удаї збудована гребля з одинадцятьма водяними млинами, кожен на два посади. Містечко взагалі не привабливе, стара фортеця, закладена в низькоділлі правого берега Удаю, була вкрай ветхою. Стояло дві церкви, на лівому березі ще один храм та кілька хат. Довкола фортеці, на правобережжі, безсистемне «розкидано» майже 200 осель. Нічим непримітних. У Пирятині щорічно відбувалося чотири ярмарки. Московські купці в основному тут закуповували велику рогату худобу. Бик коштував раніше 10 карбованців, а тепер ціна упала до 6 крб. Причина - нестача кормів. Четверть жита продавали за 2 крб. 40 коп. Відро горілки можна було взяти за 60 копійок. Пуд казенної солі становив 48 копійок».
Із набуттям 1781 р. сотенним Пирятином статусу повітового міста Київського намісництва почалась його планова забудова. На «Плане уездного города Пирятина» (1787 р.) нанесено публічні будівлі, зокрема квартали забудови, головні дороги. Планування південного передмістя радіальне, решти міста - порядкове регулярне. На більш досконалому плані міста у формі прямокутника у правому верхньому куті аркуша - герб Пирятина, у нижньому лівому куті - лінійний масштаб у сажнях та інші позначки. На ньому нанесено дороги на Лубни, Прилуки, Переяслав, мурований Різдва Пресвятої Богородиці Собор, присутственні місця і торгові ряди на базарній площі перед фортечною брамою, парафіяльну церкву у Замку та каплицю на міському кладовищі.
Деякі відомості про забудову міста із зазначенням станової приналежності населення та його основні заняття наведено у книзі «Описи Лівобережної України кінця XVIII - початку XIX ст.» На той час площа Пирятина становила 193 десятини. З півночі місто відмежовувалось р. Перевод з болотами і сінокосами в низовині, зі сходу - рікою Удаєм, болотами і лісами, з півдня і заходу - орними землями і вигонами. Мешканці міста річковою водою напували худобу, а для власних потреб використовували криничну.
До старовинного укріплення з південної сторони прилягало передмістя, розділене на чотири частини за назвами: Міська, Лубенська, Лутайська і Буревська. З колишньої фортеці вели Замковий, Загребельний та Заміський виїзди. Вулиці називались: Липовка, Стовбова, Гнойова, Лубенська, Лутайська, Бражницька, Прилуцька і Буревська.
В 1802 р. Пирятин із повітом уже належав до новоствореної Полтавської губернії, мав 471 двір і 2267 жителів. 1805 р. розпочалось перепланування міста за планом, розробленим Полтавською губернською креслярнею під керівництвом архітектора М. Амвросимова. На ньому торгова площа мала форму прямокутника, від центру радіальне розходилися розширені й випрямлені старі вулиці. Цей план слугував основою для забудови міста за радянських часів. Зароджувалася промисловість. За контрактом із міською думою поручик Нежинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію поставляли на порохові заводи Глухівського повіту по 7 крб. за пуд. Пирятинці використовували силу вітру й мали 29 млинів-вітряків. Працювало три кузні. Розвивалася торгівля. На казенних землях знаходилось понад ЗО дерев'яних лавок приватних осіб. Вражав широкий вибір товару, насамперед місцевих кустарів і ремісників. Торги відбувались щопонеділка і п'ятниці.
На той час у Пирятині налічувалося 517 житлових будинків, з них - 192 поміщицьких селян, 126 козачих, 50 дворянських, 119 міщанських, ЗО служителів релігійного культу. У Пирятині мешкало 2525 душ. Переважали володільні селяни - 986 душ. Козаків було 720, дворян - 184, міщан християнського віросповідання - 474, євреїв - 161. Основні заняття пирятинців - хліборобство, різні ремесла і промисли. Окрім польових робіт, жінки займались рукоділлям: пряли пряжу з льону, конопель, овечої вовни для власних потреб і на продаж.
У 1810 р. Пирятин займав 221 десятину, у довжину простягався на три версти, в ширину - на одну. Для утворення міських вигінних земель до складу двоверстової міської дистанції навколо Пирятина включено хутір Заріччя, що належав поміщиці Марії Ограновичевій, хутір Гуленків (колезького реєстратора Андрія Гуленка), Першу та Другу Слобідку. Всього 560 будинків, 3720 жителів, з них 1820 чоловіків і 1900 жінок. Працювала поштова станція.
1863 р. у Пирятині - 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище, адміністративні повітові установи. Наприкінці XIX ст. в місті - понад 8 тис. жителів.
Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів із 914 будинками, з них 6 двоповерхових і 79 одноповерхових цегляних, решта глинобитні та дерев'яні під солом'яною стріхою. У 1900 р. кількість осель зросла майже утричі проти 1862 р., мешкало більше 7700 жителів.
В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) у Пиря-тині відбувалися страйки, зокрема, залізничників. Неспокійно було і в селах повіту. У березні 1917 р. створено Пирятинську Раду робітничих депутатів, у липні цього ж року повітову Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.
У січні 1918 р. встановлено Радянську владу, яку відновлено у грудні 1919 р. після визволення міста від білогвардійських денікінських військ. Поновили роботу ревком, школи, культосвітні установи. 1920 р. взято на облік і запрацювали місцеві підприємства: виробниче товариство «Труд», цегельний, шкіряний, колісної мазі, газованих вод та інші заводи.
1925 р. Пирятин віднесено до розряду міст, в 1926 р. засновано міську раду. Із вересня 1930 р. місто безпосередньо підпорядковується столиці України - Харкову, 1932 р. Пирятин і район віднесено до складу Харківської області, а з вересня 1937 р. -до новоствореної Полтавської області.
Набувала розвитку місцева промисловість. Продукція надудайського міста: меблі, валянки, борошно, сир, масло, цегла, хліб, олія, вичинена шкіра користувалися попитом і за межами району. Будувалося житло.
Із розповідей місцевих старожилів О. В. Ніколаєнка, М. П. Голінського, Т. І. Чабали та В. Д. Фесини постає Пирятин кінця XIX - початку XX ст. У ньому переважали харчова, переробна та кустарна промисловість, відбувалася жвава торгівля, квартали прикрашали сади і парки. Проте внаслідок поспішної націоналізації, бездумної неодноразової реорганізації багато що за незначним винятком відійшло у небуття. На центральній садибі комбінату хлібопродуктів збереглися потужні млини Дунаєвського і Маляса, млин Левички біля ливарно-механічного заводу. На базі колишньої олійниці і крупорушки Бермана пізніше розрослися виробничі цехи райхарчокомбінату (нині «Завод продтоварів «Удай»). Однак і сліду не залишилося від млина і маслоробки на садибі учбово-виробничого підприємства «Електроконтакт». До 1930 р. кооперативний млин з крупорушкою знаходився на розі теперішніх вулиць Леніна і Жовтнева. Паровий млин з крупорушкою замовк за колишнім театром Юфіта (нині кінотеатр «Родина»), поруч знаходилася цукеркова фабрика Ставицького. У 20-х роках тут заснували промартіль «Харчовик». На базарній площі запашну продукцію випускала кондитерська фабрика Інтельгінда. У підвалі двоповерхового будинку (нині майдан Незалежності) працювала пекарня, де випікали хлібобулочні вироби потурецьки, за нею вздовж усього кварталу до нинішньої вулиці Радянська стояли крамниці і м'ясні лавки. Нині все повертається на круги своя. Тепер тут приватні магазини «Стимул», «Людмила», «Фуршет», «Світлана», «Світ продуктів», «Флора».
Території нинішніх меблевої фабрики і ринку рясніли магазинами власників Супруна і Малиги з підвалами, де зберігалися свіжоморожені продукти і риба. У наріжному ветхому приміщенні колишньої контори фабрики працювали приватні магазини з продажу свіжої та копченої риби. Навпроти у житловому будинку колись діяла синагога, пізніше фабрика з виробництва валянок. На базарній площі знаходилися тютюнова фабрика і майстерні Бермана з пошиття і ремонту взуття. Нині про це нагадують приміщення приватної ветеринарної аптеки і погріб. Ще одна тютюнова фабрика колись розташовувалась на подвір'ї нинішнього районного вузла поштового зв'язку. У приміщенні навпроти будинку міської ради знаходився кінотеатр з рестораном, поруч - кондитерський магазин Кучеренка з продажу тортів, тістечок, морозива та інших ласощів.
Колись надудайське місто потопало у зелені фруктових і декоративних дерев. До 1941 р. вабив відпочиваючих розкішний міський сад із критим театром для глядачів за нинішнім будинком відділення Державного казначейства у районі, де влітку ставилися п'єси, виступав цирк, демонструвалися кінофільми, грав духовий оркестр. Фруктовий сад поблизу залізничної станції Пирятин належав земству. Неподалік був міський стадіон, обрамленний стрункими тополями. 1956 р. тут розташувалася контора буріння. В кінці вулиць Лубенська і Прилуцька (тепер Жовтнева та Цибаня) буяли сади Рудницького. В ті далекі часи там, де тепер житлові будинки, по вулиці Замок, був парк із літньою сценою і залою для глядачів. У давнину до Ярмаркової площі прилягав Кузнечний провулок (нині вулиця Герасименка). Тут стояло більше десяти кузень. Місцеві ковалі майстерно підковували коней, ремонтували вози, різний дрібний інвентар. Ще до 60-х років минулого століття на площі проводилася районна сільськогосподарська виставка.
1930 р. жителі Пирятина на Ярмарковій площі посадили парк. Пізніше побудували літній кінотеатр, облапітували танцювальний майданчик, ігрові павільйони, газетний кіоск. Тепер від того розлогого парку залишилось лише кілька десятків дерев поруч з ліцеєм.
До початку 30-х років на острові Масальському будинок відпочинку приймав дітей.
З вересня 1941 по вересень 1943 р. - тяжкий дворічний період тимчасової німецько-фашистської окупації. Місто зазнало величезних збитків. Зруйновано понад 600 будівель, сплюндровано зелене вбрання. Після визволення основні зусилля і кошти концентровувалися на відбудові зруйнованого господарства (див. розділи «З ворогом двобій» та «Повоєнна відбудова»). І лише в 50-х роках розпочалася розбудова міста. З'явились два двоповерхові житлові будинки консервного заводу на площі Карла Маркса (тепер майдан Незалежності), нове житло на розі вулиць Леніна та Пролетарської. Наприкінці 50-х років збудовано новий стадіон з різними спортивними спорудами, згодом - дитячо-юнацьку спортивну школу. Обладнано стадіон біля овочесушильного заводу, спортивні майданчики в різних куточках Пирятина. Розрослися корпуси консервного заводу і база контори буріння.
Потім місто знову застигло у своєму розвитку аж до 70-х років XX ст., коли на будівельних майданчиках з'явились риштування і баштові крани. Невдовзі виросли корпуси сироробного і міжколгоспного комбікормового заводів, три асфальтні заводи, бази райсільгоспхімії, міжколгоспного шляхобудівельного управління і райсількомунгоспу. Здійснено реконструкцію цегельного заводу. Нарощувалися потужності новоствореного дослідноспеціалізованого заводу, комбінату хлібопродуктів, філії Полтавського заводу «Знамя». Запрацювала телефонно-телеграфна станція.
Починаючи з 1971 р., розширюється, густішає мережа газифікації приудайського міста. Напередодні 1987 р. по вул. Леніна в Пирятині зведено перший дев'ятиповерховий житловий будинок із аптекою на першому поверсі.
На карті міста з'явилися цілі мікрорайони житлових будинків: багатоквартирних в районі автостанції-1, на Червоноармійській і Абаканській вулицях та Червоноармійській площі, два мікромістечка геологорозвідників, кілька десятків будинків-котеджів вишикувались поблизу комбікормового заводу. Збудовано приміщення шкіл № 6 та 2, готель «Пирятин» з рестораном «Удай», пологовий будинок райлікарні. Зведено нові приміщення райвідділу міліції і прокуратури, літні кінотеатри «Юність» та «Мир», обладнано кілька дитячих майданчиків. Після реконструкції поширшала проїзна частина вулиць Леніна, Червоноармійської, Гагаріна, Цибаня, Жовтневої, Київської, Радянської, Пролетарської з павільйонами на автобусних зупинках. Приємно змінює свій вигляд майдан Незалежності. З'явилися нові вулиці з поетичними назвами: Козацька, Вільна, Барвінкова, Калинова, Квіткова, Молодіжна, Сонячна. Нині у Пирятині 215 кварталів, 4 площі, 92 вулиці і 37 провулків.
Там, де круто в'ється тихоплинний Удай, обійнявшись зі своїм братом Переводом, на правому підвищеному березі ріки (басейн Дніпра) у зелених шатах дерев молодо красується древній Пирятин, розташований за 197 км на північний захід від Полтави і за 155 км від Києва. Місто районного значення, центр Пирятинського району, залізнична станція, вузол шосейних доріг, що променями розходяться в бік Києва, Харкова, Черкас, Чернігова й Сум.
За першим Всеукраїнським переписом 2001 р. тут мешкало 16560 пирятинців, з них 7653 чоловіки і 8907 жінок.
Дружно живуть представники 28 національностей: 15439 (93,2 %) українців, 969 (5,9 %) росіян, 52 білоруси, 19 вірменів, 18 молдаван, 11 євреїв, 8 поляків. Майже 150 мешканців інших національностей вважають рідною українську мову, в тому числі 112 росіян, 11 білорусів, 9 євреїв, 5 молдаван, 6 поляків та інші.
У місті - 3296 (19,9 %) дітей віком до 18 років; 18-30 років - 2537 осіб (15,3 %); 30-40 років - 2247 (13,6%); 40-50 років
- 2710 (16,4 %); 50-60 років - 2053 (12,4 %); старші 60 років
- 3717 (22,4 %) пирятинців.
Міських жителів працездатного віку - 9492 (57,3 %). На підприємствах, в організаціях і установах працює 4994 (52,6 %). Працюють у окремих громадян - 194, на власних підприємствах - 87, зайняті роботою на індивідуальній основі - 211, живуть на пенсію (колишні військовослужбовці, інваліди та інші громадяни) - 631, одержують допомогу по безробіттю -
633, перебувають на утриманні інших громадян - 1782 особи. Біографія надудайського міста сягає сивої давнини.
Вперше Пирятин згадується 1154 р. як місто-фортеця [Український енциклопедичний словник-К.,1967. - т.2 - с.792-793]. У Лаврентіївському літописі про «град Пирятин» є запис під 1155 р. Безперечно, даровані Богом благодатні землі Приудайя заселялися нашими далекими пращурами набагато раніше (див. розділ «Археологічні знахідки»).
Отож, літописний Пирятин має чи не тисячолітню історію. Поудайя і верхнє Посулля були житницею Переяславського князівства. Під загрозою частих буйних наскоків кочівників нашим далеким предкам доводилося разом із сохою в полі завжди тримати напоготові мечі й будувати укріплення. Декотрі досліджувачі усної народної творчості припускають, що один із трьох билинних богатирів землі Руської Альоша Попович родом із Пирятина. Мужній витязь бився з печенігами і половцями, будучи «силою не сильний, так напуском сміливий». Цікаві версії щодо походження назви міста. За народною легендою, тутешні хоробрі жителі кидали (пиряли через тин, укріплення) войовничих нападників. У краєзнавчій літературі зустрічається й таке тлумачення найменування міста. В ті далекі часи його мешканці в обмін на пшеницю купували зброю. Старослов'янською мовою пшениця називається «пиро» (звідси - пироги), а «іня-ти» означає - брати, скорочена форма якого - «яти». Словосполучення «пиро» і «яти», тобто - брати пшеницю, з деякими незначними змінами, можливо, й визначило назву поселення.
Вірогіднішими є версії українського історика-краєзнавця Л. В. Падалки і відомого вченого філолога О. І. Соболевського: перший вважає, що назва міста Пирятин родового походження, другий стверджує, що вона походить від «Пирят» - скороченого імені київського боярина XI - XII ст. Пирогоста.
Пирятин - одне з давньоруських укріплень Посульської оборонної лінії на сході Київської держави, що прикривало від набігів кочових племен поселення на річках Удай, Сліпорід та Оржиця. Мудрі фортифікатори русичі вдало вибрали місце для укріплення, використавши географічне і природне положення місцевості: з трьох сторін його омивали води Удаю і Переводу з непрохідними болотами, а з четвертого, від степу, викопаний глибокий рів із водою, обнесений земляним валом з масивним
частоколом. На випадок захоплення оборонного пункту ворогом його захисники могли надійно сховатися на човнах серед боліт і нетрів.
У біографії багатовікового надудайського міста, як і в людській долі, зустрічалися злети і падіння, радості й печалі. На початку XIII ст. на Русь часто вторгалися хижі монголо-татарські орди. Не обминали вони і Пирятина. Його, як і багато інших поселень, було зруйновано, спалено, більшість жителів знищено.
Йшли роки, десятиліття. На стику річок Удай і Перевод знову оселялися люди, відбудовували майже знищені ворожими набігами приудайські поселення. І вже 1261 р. Пирятин в літописах згадується як великий населений пункт, що входив до складу об'єднаної Сарайської і Переяславської єпархій. А через сто років, десь 1362 р., відроджене містечко загарбали литовські феодали і приєднали до Литовської держави. 1578 р. місто належало шляхтичу М. Грибуновичу-Байбузі. Після Люблінської унії 1569 р. Пирятин остаточно підпав під владу шляхетської Польщі. 1592 р. запроваджене Магдебурзьке право, за яким місто, хоч і не повністю, звільнялося від центрального адміністрування і влади земельних магнатів, мало право на створення органів самоуправління, деякі пільги на розвиток торгівлі й ремесел. Польський король Сигізмунд III видав привілей Олександру Корибутичу Вишневецькому - нащадку литовського князя Ольгерда. Вишневецький побудував на місці старого Пирятина фортецю (Замок) із заслонами - валами, ровами, воротами, гарматами й гаківницями. Деякий час місто називалося Новий Пирятин. Потім О. Вишневецький на честь свого батька перейменував його в Михайлове. Та нова назва не прижилася. Пирятинці її не сприйняли, і невдовзі вона загубилася в історії.
Після смерті Олександра Вишневецького Посуллям заволодів його брат Михайло (батько ненависного окатоличеного українського магната Ієремії Вишневецького). Окремі історики саме Михайлу приписують будівництво міста на руїнах і другу його назву. На початку XVII ст. Пирятин позначений на карті французького військового інженера Г. Л. де Боплана як населений пункт, а в «Книге Большому Чертежу» (1627 р.) згадується як місто, в якому 1749 господарств. Довкола знаходилися володіння князів Вишневецьких. Пирятинці не мирилися з утисками, боролися за соціальне й національне визволення. Козаками поповнювалася Запорозька Січ і за рахунок пирятинців.
Навесні 1648 р. козацьке військо Богдана Хмельницького за активної участі приудайців визволило місто від польсько шляхетського поневолення. Пирятинські козаки брали участь у Зборівській, Берестецькій, Батозькій та інших битвах народно-визвольної війни.
Захоплюючу, яскраву картину життя-буття надудайського міста часів славної козаччини художньо відтворив в історичному романі «Чайковський» наш земляк письменник Євген Гребінка: «... чи знаєте ви, що кілька сот років тому Пирятин був гарне, сильне, багате, сотенне місто на нашій Гетьманщині? Широко й далеко розкинувся він по схилу гори над Удаєм; раз у раз мінилися хрести церков поміж його темними, зеленими садами; гомінкими були його базари; на них голосно гриміло вільне слово, бряжчали шаблі й барвіли козацькі шапки та жупани; польські купці привозили туди тонке сукно й оксамит; ніжинський грек вихваляв свій східний крам; то блискав проти сонця вістрям кинджала, то повертав довгу, куту сріблом, гвинтівку; тим часом осторонь виспівувала скрипка, дзвеніли цимбали, і зайшлий запорожець витанцьовував навприсяди шалений танець, здіймаючи навколо хмару куряви; інколи, мов те полум'я, вирізувалася з куряви його червона куцина, інколи визирало диявольськи страшне обличчя із закрученими догори вусами, з чорним чубом, що віяв на голеній голові, і знову все зникало у вихорі танцю... Люди плескали; лункий регіт далеко розлягався по базару... Було весело !..».
1658 р. сотенне містечко Пирятин із розформованого Кропивнянського полку віднесене до складу Лубенського полку. У зв'язку з руїною на Вкраїні, викликаною боротьбою козацької старшини за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького, надудайське місто занепадало.
За переписними книгами 1666 р., у Пирятині налічувалося десь 3400 жителів, котрі займалися переважно ремеслами і торгівлею.
Російський природознавець, академік Петербурзької Академії наук Гільденштедт, подорожуючи по Полтавщині 1774 р., занотував у щоденнику враження від відвідин Пирятина: «На Удаї збудована гребля з одинадцятьма водяними млинами, кожен на два посади. Містечко взагалі не привабливе, стара фортеця, закладена в низькоділлі правого берега Удаю, була вкрай ветхою. Стояло дві церкви, на лівому березі ще один храм та кілька хат. Довкола фортеці, на правобережжі, безсистемне «розкидано» майже 200 осель. Нічим непримітних. У Пирятині щорічно відбувалося чотири ярмарки. Московські купці в основному тут закуповували велику рогату худобу. Бик коштував раніше 10 карбованців, а тепер ціна упала до 6 крб. Причина - нестача кормів. Четверть жита продавали за 2 крб. 40 коп. Відро горілки можна було взяти за 60 копійок. Пуд казенної солі становив 48 копійок».
Із набуттям 1781 р. сотенним Пирятином статусу повітового міста Київського намісництва почалась його планова забудова. На «Плане уездного города Пирятина» (1787 р.) нанесено публічні будівлі, зокрема квартали забудови, головні дороги. Планування південного передмістя радіальне, решти міста - порядкове регулярне. На більш досконалому плані міста у формі прямокутника у правому верхньому куті аркуша - герб Пирятина, у нижньому лівому куті - лінійний масштаб у сажнях та інші позначки. На ньому нанесено дороги на Лубни, Прилуки, Переяслав, мурований Різдва Пресвятої Богородиці Собор, присутственні місця і торгові ряди на базарній площі перед фортечною брамою, парафіяльну церкву у Замку та каплицю на міському кладовищі.
Деякі відомості про забудову міста із зазначенням станової приналежності населення та його основні заняття наведено у книзі «Описи Лівобережної України кінця XVIII - початку XIX ст.» На той час площа Пирятина становила 193 десятини. З півночі місто відмежовувалось р. Перевод з болотами і сінокосами в низовині, зі сходу - рікою Удаєм, болотами і лісами, з півдня і заходу - орними землями і вигонами. Мешканці міста річковою водою напували худобу, а для власних потреб використовували криничну.
До старовинного укріплення з південної сторони прилягало передмістя, розділене на чотири частини за назвами: Міська, Лубенська, Лутайська і Буревська. З колишньої фортеці вели Замковий, Загребельний та Заміський виїзди. Вулиці називались: Липовка, Стовбова, Гнойова, Лубенська, Лутайська, Бражницька, Прилуцька і Буревська.
В 1802 р. Пирятин із повітом уже належав до новоствореної Полтавської губернії, мав 471 двір і 2267 жителів. 1805 р. розпочалось перепланування міста за планом, розробленим Полтавською губернською креслярнею під керівництвом архітектора М. Амвросимова. На ньому торгова площа мала форму прямокутника, від центру радіальне розходилися розширені й випрямлені старі вулиці. Цей план слугував основою для забудови міста за радянських часів. Зароджувалася промисловість. За контрактом із міською думою поручик Нежинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію поставляли на порохові заводи Глухівського повіту по 7 крб. за пуд. Пирятинці використовували силу вітру й мали 29 млинів-вітряків. Працювало три кузні. Розвивалася торгівля. На казенних землях знаходилось понад ЗО дерев'яних лавок приватних осіб. Вражав широкий вибір товару, насамперед місцевих кустарів і ремісників. Торги відбувались щопонеділка і п'ятниці.
На той час у Пирятині налічувалося 517 житлових будинків, з них - 192 поміщицьких селян, 126 козачих, 50 дворянських, 119 міщанських, ЗО служителів релігійного культу. У Пирятині мешкало 2525 душ. Переважали володільні селяни - 986 душ. Козаків було 720, дворян - 184, міщан християнського віросповідання - 474, євреїв - 161. Основні заняття пирятинців - хліборобство, різні ремесла і промисли. Окрім польових робіт, жінки займались рукоділлям: пряли пряжу з льону, конопель, овечої вовни для власних потреб і на продаж.
У 1810 р. Пирятин займав 221 десятину, у довжину простягався на три версти, в ширину - на одну. Для утворення міських вигінних земель до складу двоверстової міської дистанції навколо Пирятина включено хутір Заріччя, що належав поміщиці Марії Ограновичевій, хутір Гуленків (колезького реєстратора Андрія Гуленка), Першу та Другу Слобідку. Всього 560 будинків, 3720 жителів, з них 1820 чоловіків і 1900 жінок. Працювала поштова станція.
1863 р. у Пирятині - 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище, адміністративні повітові установи. Наприкінці XIX ст. в місті - понад 8 тис. жителів.
Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів із 914 будинками, з них 6 двоповерхових і 79 одноповерхових цегляних, решта глинобитні та дерев'яні під солом'яною стріхою. У 1900 р. кількість осель зросла майже утричі проти 1862 р., мешкало більше 7700 жителів.
В роки першої російської революції (1905-1907 рр.) у Пиря-тині відбувалися страйки, зокрема, залізничників. Неспокійно було і в селах повіту. У березні 1917 р. створено Пирятинську Раду робітничих депутатів, у липні цього ж року повітову Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів.
У січні 1918 р. встановлено Радянську владу, яку відновлено у грудні 1919 р. після визволення міста від білогвардійських денікінських військ. Поновили роботу ревком, школи, культосвітні установи. 1920 р. взято на облік і запрацювали місцеві підприємства: виробниче товариство «Труд», цегельний, шкіряний, колісної мазі, газованих вод та інші заводи.
1925 р. Пирятин віднесено до розряду міст, в 1926 р. засновано міську раду. Із вересня 1930 р. місто безпосередньо підпорядковується столиці України - Харкову, 1932 р. Пирятин і район віднесено до складу Харківської області, а з вересня 1937 р. -до новоствореної Полтавської області.
Набувала розвитку місцева промисловість. Продукція надудайського міста: меблі, валянки, борошно, сир, масло, цегла, хліб, олія, вичинена шкіра користувалися попитом і за межами району. Будувалося житло.
Із розповідей місцевих старожилів О. В. Ніколаєнка, М. П. Голінського, Т. І. Чабали та В. Д. Фесини постає Пирятин кінця XIX - початку XX ст. У ньому переважали харчова, переробна та кустарна промисловість, відбувалася жвава торгівля, квартали прикрашали сади і парки. Проте внаслідок поспішної націоналізації, бездумної неодноразової реорганізації багато що за незначним винятком відійшло у небуття. На центральній садибі комбінату хлібопродуктів збереглися потужні млини Дунаєвського і Маляса, млин Левички біля ливарно-механічного заводу. На базі колишньої олійниці і крупорушки Бермана пізніше розрослися виробничі цехи райхарчокомбінату (нині «Завод продтоварів «Удай»). Однак і сліду не залишилося від млина і маслоробки на садибі учбово-виробничого підприємства «Електроконтакт». До 1930 р. кооперативний млин з крупорушкою знаходився на розі теперішніх вулиць Леніна і Жовтнева. Паровий млин з крупорушкою замовк за колишнім театром Юфіта (нині кінотеатр «Родина»), поруч знаходилася цукеркова фабрика Ставицького. У 20-х роках тут заснували промартіль «Харчовик». На базарній площі запашну продукцію випускала кондитерська фабрика Інтельгінда. У підвалі двоповерхового будинку (нині майдан Незалежності) працювала пекарня, де випікали хлібобулочні вироби потурецьки, за нею вздовж усього кварталу до нинішньої вулиці Радянська стояли крамниці і м'ясні лавки. Нині все повертається на круги своя. Тепер тут приватні магазини «Стимул», «Людмила», «Фуршет», «Світлана», «Світ продуктів», «Флора».
Території нинішніх меблевої фабрики і ринку рясніли магазинами власників Супруна і Малиги з підвалами, де зберігалися свіжоморожені продукти і риба. У наріжному ветхому приміщенні колишньої контори фабрики працювали приватні магазини з продажу свіжої та копченої риби. Навпроти у житловому будинку колись діяла синагога, пізніше фабрика з виробництва валянок. На базарній площі знаходилися тютюнова фабрика і майстерні Бермана з пошиття і ремонту взуття. Нині про це нагадують приміщення приватної ветеринарної аптеки і погріб. Ще одна тютюнова фабрика колись розташовувалась на подвір'ї нинішнього районного вузла поштового зв'язку. У приміщенні навпроти будинку міської ради знаходився кінотеатр з рестораном, поруч - кондитерський магазин Кучеренка з продажу тортів, тістечок, морозива та інших ласощів.
Колись надудайське місто потопало у зелені фруктових і декоративних дерев. До 1941 р. вабив відпочиваючих розкішний міський сад із критим театром для глядачів за нинішнім будинком відділення Державного казначейства у районі, де влітку ставилися п'єси, виступав цирк, демонструвалися кінофільми, грав духовий оркестр. Фруктовий сад поблизу залізничної станції Пирятин належав земству. Неподалік був міський стадіон, обрамленний стрункими тополями. 1956 р. тут розташувалася контора буріння. В кінці вулиць Лубенська і Прилуцька (тепер Жовтнева та Цибаня) буяли сади Рудницького. В ті далекі часи там, де тепер житлові будинки, по вулиці Замок, був парк із літньою сценою і залою для глядачів. У давнину до Ярмаркової площі прилягав Кузнечний провулок (нині вулиця Герасименка). Тут стояло більше десяти кузень. Місцеві ковалі майстерно підковували коней, ремонтували вози, різний дрібний інвентар. Ще до 60-х років минулого століття на площі проводилася районна сільськогосподарська виставка.
1930 р. жителі Пирятина на Ярмарковій площі посадили парк. Пізніше побудували літній кінотеатр, облапітували танцювальний майданчик, ігрові павільйони, газетний кіоск. Тепер від того розлогого парку залишилось лише кілька десятків дерев поруч з ліцеєм.
До початку 30-х років на острові Масальському будинок відпочинку приймав дітей.
З вересня 1941 по вересень 1943 р. - тяжкий дворічний період тимчасової німецько-фашистської окупації. Місто зазнало величезних збитків. Зруйновано понад 600 будівель, сплюндровано зелене вбрання. Після визволення основні зусилля і кошти концентровувалися на відбудові зруйнованого господарства (див. розділи «З ворогом двобій» та «Повоєнна відбудова»). І лише в 50-х роках розпочалася розбудова міста. З'явились два двоповерхові житлові будинки консервного заводу на площі Карла Маркса (тепер майдан Незалежності), нове житло на розі вулиць Леніна та Пролетарської. Наприкінці 50-х років збудовано новий стадіон з різними спортивними спорудами, згодом - дитячо-юнацьку спортивну школу. Обладнано стадіон біля овочесушильного заводу, спортивні майданчики в різних куточках Пирятина. Розрослися корпуси консервного заводу і база контори буріння.
Потім місто знову застигло у своєму розвитку аж до 70-х років XX ст., коли на будівельних майданчиках з'явились риштування і баштові крани. Невдовзі виросли корпуси сироробного і міжколгоспного комбікормового заводів, три асфальтні заводи, бази райсільгоспхімії, міжколгоспного шляхобудівельного управління і райсількомунгоспу. Здійснено реконструкцію цегельного заводу. Нарощувалися потужності новоствореного дослідноспеціалізованого заводу, комбінату хлібопродуктів, філії Полтавського заводу «Знамя». Запрацювала телефонно-телеграфна станція.
Починаючи з 1971 р., розширюється, густішає мережа газифікації приудайського міста. Напередодні 1987 р. по вул. Леніна в Пирятині зведено перший дев'ятиповерховий житловий будинок із аптекою на першому поверсі.
На карті міста з'явилися цілі мікрорайони житлових будинків: багатоквартирних в районі автостанції-1, на Червоноармійській і Абаканській вулицях та Червоноармійській площі, два мікромістечка геологорозвідників, кілька десятків будинків-котеджів вишикувались поблизу комбікормового заводу. Збудовано приміщення шкіл № 6 та 2, готель «Пирятин» з рестораном «Удай», пологовий будинок райлікарні. Зведено нові приміщення райвідділу міліції і прокуратури, літні кінотеатри «Юність» та «Мир», обладнано кілька дитячих майданчиків. Після реконструкції поширшала проїзна частина вулиць Леніна, Червоноармійської, Гагаріна, Цибаня, Жовтневої, Київської, Радянської, Пролетарської з павільйонами на автобусних зупинках. Приємно змінює свій вигляд майдан Незалежності. З'явилися нові вулиці з поетичними назвами: Козацька, Вільна, Барвінкова, Калинова, Квіткова, Молодіжна, Сонячна. Нині у Пирятині 215 кварталів, 4 площі, 92 вулиці і 37 провулків.